Російські журналісти про відставку Юрія Сьоміна

Небуденна й емоційна реакція російського журналіста на звільнення динамівського тренера.

Блискавично, майже одразу по офіційному оголошенні звільнення ЮрПалича з посади наставника київського «Динамо», Інтернет-простір СНД розтиражував статтю із таким підзаголовком: «Російські журналісти проводжають Сьоміна». В ній молодий московський футбольний оглядач доволі емоційно, проте вельми обґрунтовано, доводить: те, що в його співвітчизника «не склалося» в Києві, не випадковість, а доконана закономірність… Ми не змогли пройти повз цю публікацію, відтак переклали її й репрезентуємо читачам (її оригінальний заголовок ви бачите зверху). Є там моменти, які змушують задуматися: то ми, українські журналісти, не змогли помітити щось важливе чи, можливо, аби помітити, треба пожити в Москві й «поваритися» в тамтешній футбольній кухні?..

Редакція «УФ».

«Випадково співпало так, що в той самий момент, коли Інтернет повідомив про відставку Юрія Сьоміна, в редакції журналу PROспорт три любителі київського «Динамо» обговорювали план сумно-злої статті у свіжий номер. Про те, як славетний клуб, укотре за кілька років, проклав шлях від великого до смішного, про те, як Палич ґвалтує загальне терпіння, і про те, що затим. Раптова звістка безнадійно зіпсувала ідилію єхидного творчого смутку. Виникло легке відчуття досади: не встигли. Напевно, щось схоже з болем у серці переживає кілер, який уже налаштував приціл, затамував подих … і в цю мить жертву переїхала вантажівка.

Узагалі ж, усі останні роки тренера Сьоміна, його покрокова, цілеспрямована професіональна й особистісна деградація — це типова історія про те, як губить людину не пиво, і зовсім не вода, а мідні труби: гроші й слава. Усього лише кілька років тому Юрій Павлович (таке написання незвичне, правда?) вважався живою легендою. З нуля зібрав могутній «Локомотив», доїхав на ньому до двох півфіналів єврокубка й до плей-оф Ліги чемпіонів; розповідають, спочатку мало не за руку приводив на трибуни глядачів, які десятиліттями крутили носом од цієї незрозумілої, відшибленої команди. Дивно людяний був мужик, розумний, щирий і совісний. Тоді він ще тільки йшов до успіху, причому не прямо, не по головах, як багато колег; Палич робив кар’єру, не роблячи кар’єру. Тому й був таким нормальним. Правильним. Його по-справжньому любили фанати клубу та по-справжньому шанували ті, кому нестерпний був «Локомотив», — і Сьомін цінував це, адже замолоду нічого подібного він і близько не пізнав. Так, вважався примітним гравцем в «Спартаку» і «Динамо», в тому ж «Локомотиві», ненадовго став кумиром футбольного Краснодара. Але, якщо підбирати аналогію з кимось із нинішніх «легенд», стосовно публіки й суперників, за мірою поваги й сприйняття суспільством, то Сьомін тієї пори був не Семаком, не Зиряновим, не Тихоновим і навіть не Євсєєвим або Лоськовим, а витонченим Шемберасом.

Семаком або Тихоновим — тобто Сьоміним, Паличем, ідолом для натовпу, він став уже в зрілому віці.

І сам же, винятково сам, скинув себе з цього постаменту.

Усе-таки гроші й слава мають діставатися вчасно. Або, отримавши їх, треба вміти зупинитися. Уміти залишитися тим, ким був. У Сьоміна не вийшло. Він захотів більшого й відмовлявся відповідати на дзвінки долі. Тим більше, що спочатку до нього дивним чином не прилипало нічого поганого. Його зовсім не ганили за провал у московському «Динамо» — жахливий, безапеляційний, що вже тоді натякнув, що склянка його тренерського таланту наполовину порожня. На його боці було все вболівальницьке військо в знаменитому локомотивському протистоянні з Бишовцем, хоча багато хто розумів, що один намагається вести команду до перемог, а інший займає пост зіц-голови й не тільки не приносить клубу користі, а ще й потихеньку шкодить. Вимоглива й вельми упереджена київська публіка славила його за вихід у півфінал Кубка УЄФА, і це був єдиний випадок в новітній історії «Динамо», коли фанати не визнали поразку від «Шахтаря» і подальший донецький тріумф принизливим, а за потворну гру команди навіть хвалили тренера. І те ж саме відбувалося в останню осінь у «Локомотиві», де ватажка Сьоміна героїчно прикривав від розгрому артилерист Алієв…

А поки Палича захоплено носили на руках, він перераховував у кишенях кеш («живі» гроші. — Прим. «УФ») і посміювався: «Поки живуть на світі дурні, обманом жити нам, виходить, з руки».

Склянка таланту тим часом спорожніла. Коли Палич утік у «Локомотив», кинувши «Динамо» під виглядом допомоги рідному клубу, а на ділі — рятувати власні гроші, на дні був уже тільки осад. Якщо допустити, що Сьомін не розумів цього й на блакитному оці продовжував стверджувати, що все робить правильно, команда грає, як треба, і тренер він відмінний — доведеться визнати, що він просто нерозумний чоловік. Але ні, дурістю тут не пахне. А тільки ощадливістю, хитрістю й натуральним цинізмом. І ще невихованістю. Адже Юрій Палич — перша, й поки єдина, в російському футболі людина, яка привселюдно нахамила жінці.

І, до речі, якщо не помиляюся, перший тренер, жінкою звільнений. Бабу не обдуриш, вона серцем бачить.

У Київ, після відсторонення Газзаєва, Сьомін повертався вже не обтяжений ні здібностями, ні честю, ні совістю. Шкода, що в «Динамо» немає жінок.

Тому в нього й виходило так довго застеляти всім очі. За першої появи в Україні (в оригіналі — «НА Україні». — Прим. «УФ») він почав крушити й ламати все, що було до нього, і ліпити «Спартак» 80-х, не звертаючи уваги, що в команді зібрані футболісти зовсім іншої стилістики, під силову манеру гри. Знаєте, це практично те ж саме, що змусити боксера, не знімаючи рукавичок, виконати вправу з обручем або стрічкою — з тією лише різницею, що боксер відповість правим боковим, а «Динамо» закусило губу й пішло виконувати. Зрозуміло, нічого хорошого з цієї затії не вийшло. На старому багажі, та скориставшись осічками «Шахтаря», кияни виграли чемпіонат країни (що без проблем виходило й у Михайличенка, і в Дем’яненка), за рахунок дальніх ударів дошкандибали до плей-оф Кубка УЄФА, ну а там програли одвічному й лютому. У другий же приїзд, збагнувши, що макраме тут більше не сприймуть, Сьомін став робити те, що вміє, — оборонний, нудний «Локомотив» 90-х, який міг обіграти серйозного суперника, тільки померши на полі, намотавши кишки на рукав, але ніяк не за рахунок майстерності та ігрових ідей. Але тоді склянка Палича була хоча б повною здібностей і знань, він стежив за футболом, готувався до матчів, добре уявляв собі здіб­ності своїх і чужих гравців. Тепер же про те, як він вивчав суперників і наскільки передбачуваний був для них, говорять цифри останнього місяця — 4:14 у повторній домашній грі з «Боруссією», в Парижі й двох зустрічах із «Шахтарем».

Він же й після звільнення не зрадив собі: «Працював добре, всі завдання виконав, успіхів домігся, президент не правий». Це, пацани, метастази.

А саме бридке й огидне — це післяматчеві пояснення Сьоміна. Незалежно від результату та якості гри, він заспокійливим тоном людини, виведеної богами за межі критики, пояснював, що все зроблено правильно. І ось що цікаво. Весь минулий сезон Палич твердив, що його влаштовує склад, що команда росте й саме в цьому вигляді дуже скоро підкорить усі вершини. Улітку йому раптом знадобилося радикальне посилення складу. Суркіс розщедрився на Велозу, Кранчара, Тайво. А після 1:4 в Донецьку Сьомін повідав, що «Динамо», виявляється, слабкіше за свого суперника…»

Знаєте, я втомився про нього писати й більше не хочу. Світ після відставки Сьоміна, в будь-якому випадку, став кращим, і київське «Динамо» з нинішнім підбором гравців обов’язково підніметься — про це я буду розповідати набагато натхненніше. Треба тільки закінчити чим-небудь цей текст і потім вже забути, що колись у Києві працював Юрій Палич. Тільки нічого не приходить на розум, окрім однієї думки.

Далі — текст мовою оригіналу:

Как мы уже не раз убеждались, изгоем стать очень просто — надо только цинично валять дурака, паразитировать на чем-нибудь общественно значимом, корчить из себя непогрешимого идола и пренебрегать людьми. Не так давно в этом сполна убедился известный футболист по имени Андрей, сейчас, думаю, все-таки поймет это Семин. И вот почему-то всякий раз, когда такие люди целеустремленно движутся вон из народной любви, рядом с ними присутствует сладкоголосый, восторженный, поддакивающий и бестолковый Борис. Может быть, это тоже причина?»

Євген ЗИРЯНКІН, журнал «PROспорт».