Високий замок: «Блоха», яку ніхто не підкував

У найближчий понеділок,5 листопада, у всіх українців, які люблять футбол та його героїв, буде вагомий привід порушити спортивний режим. Підстава для святкових «ста грамів» особлива: в уславленого Олега Блохіна – ювілей, шістдесятий день народження. З півсотні їх він зустрів за межами дому, на спортивних базах, стадіонах, у готелях, літаках. У понеділок матиме змогу вислухати вітання у рідному Києві (почасти допомогла цьому невчасна хвороба). Віншувань на адресу Олега Володимировича буде тисячі. Він заслужив їх своєю самовідданою футбольною працею. За те, що ця людина зробила і нині робить для України, перед нею треба зняти капелюха.

Моє післякубкове безсоння

Блохіним я марив десь від 6-го класу. У шкільному гуртожитку сувора комендантша вимикала наш телевізор о 21.30, відразу після інформаційної програми «Час». Тож, щоб дізнатися останні футбольні новини, ми роздобули старенький транзистор і слухали його ледь не під ковдрою. Пригадую, у далекому 1975-му нічний репортаж Володимира Маслаченка із Мюнхена про перший матч Суперкубка Європи. Крізь тріскотню на радіохвилях почули від коментатора, що Блохін, обійшовши ледь не половину «Баварії», зокрема Беккенбауера, забив у ворота Майєра фантастичний гол. Радості нашій не було меж! Забувши про сонний час, ми з хлопцями своїм «Ур-р-ра!» розбудили всю кімнату! Однокласники пробачили ці емоції, а от комендантша наступного ранку «накапала» директору…

Того ж дня у мене стався конфлікт із вчителькою біології. Під впливом нічного футболу я, замість того, щоб слухати лекцію про інфузорії туфельки, взявся писати… вірша. Досі пригадую ті дещо неоковирні рядки: «Гомоніла Україна – відгомінював весь світ. Від Нью-Йорка до Берліна шлють динамівцям привіт…». За цим віршуванням і упіймала мене «біологиня», через неувагу до своєї особи поставила «двійку». Але я все одно почувався наче на крилах. Як і вся тоді Україна, весь 255-мільйоний Радянський Союз. Неймовірно щасливими зробили нас Олег Блохін і його команда.

Своєю грою гіпнотизував стадіони

У тодішніх газетах Блохіна називали кометою. Своєю фантастичною швидкістю у поєднанні з дриблінгом, величезною працездатністю на полі одинадцятий номер київського «Динамо» доводив до божевілля захисників суперника. У чужих командах, найперше – московських, готували для нього персональних сторожів-костоломів. Нерідко після їхньої «опіки» Блохін покидав поле із перебинтованими ногами, а з’являвся – лише завдяки знеболювальним уколам. Коли «сторожі» допікали до нестерпності, міг дати здачу. Якось своєму підступному візаві із «Пахтакора», який весь час «косив» його, бив ліктем під дих, щипав і навіть плював у лице, так заїхав з розвороту, що той розпластався на газоні…

З 1972 по 1987 рік практично не було матчу київського «Динамо», коли б прізвище цього форварда не загорялося на табло. Він умів усе: крім феноменальних індивідуальних проходів, відзначався точними пострілами з далекої дистанції, влучними ударами з «другого поверху», у падінні, зльоту – нерідко з ризиком отримати травму. Майстерно виконував «стандарти». Поява Блохіна у штрафному майданчику, як правило, закінчувалася його голом або призначенням пенальті, яке точно виконував нерозлучний друг Льоня Буряк.

Блохін для футбольного Києва і України був як Далай-лама для Тибету. Його обожнювали! Приходячи на стадіон, де грав Олег, люди забували, що не встигли у черзі купити пачку дефіцитного масла чи ковбаси, що мають інші побутові проблеми. Всі клопоти як рукою знімав двогодинний сеанс футбольного гіпнозу у виконанні рудуватого форварда «Динамо» і його друзів-футболістів. Не раз 100-тисячний Республіканський стадіон в столиці через ейфорію від гри Блохіна вибухав мільйонами децибел оплесків і засвічувався рукотворними факелами із газет. Нерідко після перемог «Динамо» і Блохіна на виробництвах оголошували вихідний – щоб люди могли розтягнути футбольну радість…

Прізвище Блохіна рясніло у заголовках зарубіжних видань. За величезні на той час суми його хотіли придбати найкращі західні клуби («піти на службу до капіталістів» тоді було нереально). Іменем Блохіна батьки називали синів, замість басейну водили їх у футбольні секції. Найбільшою гордістю для талановитих сільських хлопчаків було, коли їм давали кличку «Блоха»…

Олег Блохін плідно працював на імідж своєї батьківщини, коли у часи перебудови з тяжкою бідою перебравшись «за бугор», заби­вав голи у клубах Австрії, Греції, як тренер зарубіжних команд здобував на чужині кубки, медалі…

Друге футбольне дихання у Блохіна відкрилося з приходом у національну збірну України. Під його керівництвом наша головна команда здобула путівку на чемпіонат світу-2006 і зчинила там сенсацію, потрапивши у вісімку найкращих дружин планети. «Блоха» знову приємно здивував, коли на Євро-2012 його хлопці з жовто-синьої «дрім-тім» дали бій шведам, англійцям. У вересні Блохін знову змусив притихнути родоночальників футболу, «поставивши» феноменальну гру на «Вемблі»…

З футбольного поля – на депутатське…

Блохін встиг засвітитися не тільки у спорті. Не раз його брендом користалися політики. У радянські часи був членом КПРС. У незалежній Україні два сезони успішний форвард «Динамо» числився у парламентських командах. Спочатку – у складі фракції лазаренківської «Громади», потім – у симоненківській КПУ. Правда, згодом переметнувся у збірну об’єднаних есдеків. У 2006 році Блохін втретє пробував депутатського щастя, приставши на пропозицію Суркіса влитися в антипомаранчевий блок «Не ТАК!». Але цього разу володаря «Золотого м’яча» чекала дошкульна поразка…

На відміну від футболу, у політиці Блохін не розбирався, часто допускав у ній «фоли». Зокрема, йому дорікали космополітизмом – за те, що колись необережно висловився про державний гімн. Мовляв, він і його підопічні вивчили б головну пісню країни, якби це допомагало забивати голи. Правда, з часом Олег Володимирович зрозумів, що бовкнув зайвого. І коли тепер на матчах його підопічних цілі стадіони співають «Ще не вмерла…», Блохін не може стримати хвилювання. Не раз казав, що багато в чому саме такій патріотичній підтримці львів’ян завдячує виходу у фінал Мундіалю-2006…

Не мед, але…

Як і всі генії, Олег Блохін не позбавлений вад. За характером він такий же колючий, як київські каштани. Міг посперечатися із самим Лобановським, московською публікою. Під кінець кар’єри був занадто манірним, часом невмотивовано апелював до суддів. Прямо на полі жорстко «виписував» своїм партнерам в атаці Петру Слободяну, Олегу Тарану, Олександру Хапсалісу, Віктору Хлусу, Вадиму Євтушенку... Колись був «на ножах» із Суркісом, нещадно критикував невдалу гру «Динамо», за що президент клубу через пресу звертався до нього не інакше, як «господин Блохин». Діставалося від Блохіна колегам з тренерського штабу ФК «Москва», журналістам.

Але все це йому пробачали і пробачатимуть. Бо він – легенда, яких у нас не так багато. Зрештою, можливо, оте його надмірне гарячкування – від підвищених вимог до себе і до інших. Дорікаючи «непатріотизмом», ми забуваємо, що колись київський форвард Блохін навідріз відмовлявся переїхати виступати у футбольну Москву, а згодом – очолити збірну Росії.

А щодо того, що Блохін – жорстка людина… У нашому редакційному архіві збереглася розмова з іншим великим футболістом – світлої пам’яті Левом Броварським. Ось що говорив цей «карпатівець»:

«З Блохіним я знайомий давно, ще відколи він грав у дублі “Динамо”. Десь у кінці 1969-го у складі молодіжної збірної Радянського Союзу ми разом з ним їздили на Мальту. В останньому матчі Блохін забив обидва голи. Уже тоді було видно, що росте футболіст з великим майбутнім.

Звертався до мене Олег не інакше, як “Льова”, був зі мною у всьому відвертим. Пригадую, перед весіллям з Іриною Дерюгіною він приїхав на матч до Львова. Перед грою ми зустрілися, поїхали на Пагорб Слави, де був похований дід Ірини – Герой Радянського Союзу (здається, на прізвище Єгоров). Олег поклав на його могилу квіти, які перед тим купив на Галицькому ринку.

Дехто каже, що Блохін поводився трохи зверхньо – я за ним такого не помічав. Щоправда, знаю, дуже не любив він давати автографи у день матчу. А от для мене одного разу зробив виняток. Десь у 1983 році після гри з московським “Динамо”, коли кияни стали чемпіонами, я був присутнім на відзначенні перемоги. Сидів за одним столом з Блохіним, і в розпал святкування жартома сказав: “Олеже, ти вже дві книги видав, а в мене жодної з них нема”. Незважаючи на пізній час (було десь о пів на дванадцяту ночі), Блохін тут же сів у машину, поїхав додому і привіз мені свою книжку. З автографом... Хочу побажати Олегові, щоб його завжди супроводжувала удача».

Долучаємося до цих побажань Великому Майстрові і ми. У понеділок, шановні читачі, не проминайте нагоди підняти келих за Блохіна, за його здоров’я. За те, щоб його магнетичний футбол, як і мене у шкільні роки, позбавляв би всіх нас сну!