Михайленко: Раніше інтерес був щирим, не заради грошей...

Культовий півзахисник "Дніпра" та "Динамо" пригадав про старт першого незалежного чемпіонату, охарактеризував тодішній рівень команд, а також назвав імена зірок, які були попередниками Шевченка та Реброва.

Цими днями чемпіонату, який у рейтингу IFFHS посідає тринадцяту сходинку з-поміж усіх національних першостей Старого світу, виповнюється "кругленький" ювілей - 20 років. Шостого березня 1992 року стартували перші матчі української Вищої ліги, а в турнірі, який отримав статус "перехідного", взяли участь 20 команд, розділених на дві підгрупи. В алярмовому темпі - упродовж трьох з половиною місяців, був визначений чемпіон, призери, а також шість невдах, які полишили елітний дивізіон...

Про перші кроки незалежного футболу журналіст сайту "Футбол 24" розпитав у тодішньої юної зірки "Дніпра" Дмитра Михайленка. Зараз Дмитро Станіславович - поважний наставник молодіжного складу дніпропетровського клубу.

- Перший гол в історії вищої ліги забив гравець "Карпат" Анатолій Мущинка. Чи пригадуєте, з ким у той день випало грати вашій команді?

- Ой, не пам'ятаю. Якщо не помиляюся, то в Тернополі ми грали... Упродовж цього чемпіонату я відновлювався від травми, тому спогади – немов у тумані.

- Далеко не всі футболісти, тренери і вболівальники сприйняли перехід від радянської першості оптимістично. Як відреагували на цю подію ви і ваші партнери?

- Тоді мені було всього лиш 18 років, тож те, що відбувалося навколо, якось і не турбувало особливо. Це більшою мірою стосувалося футболістів, які вже достатньо пограли у чемпіонаті СРСР, їм було що втрачати. Особисто я сприйняв зміни спокійно – перехід, то перехід. Щоправда, в тих 10-12 матчах, що поталанило зіграти в Союзі, отримав матеріал для певних висновків. Команди там були на кілька порядків сильнішими. Я прямісінько зі шкільної парти потрапив у чемпіонат Союзу, тому проти того ж Сергія Родіонова, інших знаменитостей грав, немов у тумані. Демяненко, Саленко, Коливанов… Все було приємним сном.

Щодо чемпіонату України, то тут зібралося чимало команд першої союзної ліги, другої – Тернопіль, Івано-Франківськ, чернівецька "Буковина". І якщо в західному регіоні на матчі новоствореної вищої ліги збиралися повні стадіони, то в Дніпропетровську, Києві інтерес почав різко падати. Ще й економічна ситуація непростою була, доводилося економити на всьому… Лише київське "Динамо", наскільки пригадую, почувалося тоді нормально. Та й мені гріх було скаржитися – прекрасний колектив, чудовий тренер, клуб, просякнутий традиціями. Тож спогади про тодішній мікроклімат – чи не найкращі за всю кар’єру. Такого командного духу з тих пір не зустрічав ніде. Просто хлопці тоді підібралися одного покоління…

- Ви вже тоді мали репутацію жартівника?

- Послухайте, в нас тоді така компанія була, що я навіть в "призову" трійку не потрапляв (Сміється). І Коновалов, і Полунін, і той же Сасько, Жилкін, Максимов…Усі – як на підбір. Звідти один в одного ми й нахапалися того гумору.

- У 1992 році Ребров лише розпочинав перші кроки у "дорослому" футболі, про Шевченка ще ніхто й не чув. Які футболісти вважалися зірками того часу?

- Якщо не помиляюся, то Тімерлан Гусейнов, Ілля Цимбалар…(Пауза). У київському "Динамо" ледь не всі зірками були – Лужний, Саленко…У "Чорноморці" непогані виконавці підібралися. Зрештою, усіх, хто пройшов радянський чемпіонат, можна сміливо називати зірками.

- А якою була зарплата гравця вищої ліги? З того часу минуло практично чверть століття, тож не думаю, що це велика комерційна таємниця...

- Знову ж таки, я був надто юним, щоб запам’ятати суму. Інша справа, що за ці гроші було нереально щось придбати. Це була епоха купонів! В певний період щось там навіть відрізати ножицями доводилося. Коли виплачували зарплату чи премію, отримував мільйони тих купонів. У сумі купюри важили близько двох кілограмів!

- Яким видом транспорту рушали на матчі? Потягом? Автобусом?

- "Дніпро" і "Динамо", за які я виступав, завжди були на досить пристойному рівні в плані інфраструктури. На матчі ми діставалися літаком. "Дніпро" належав до найбільш стильних команд. А все тому, що Канафоцький Роман Андрійович був одним з найстильніших клубних адміністраторів Радянського Союзу. Тоді ще модним було таке поняття, як "затоварювання". Приїжджав у магазин, на базу і продавав плащі, яких не було у широкому вжитку - сорочки, туфлі. Все це я застав.

- Тобто, ігрову форму прати власноруч не довелося? Були люди, які за це відповідали?

- Звичайно, звичайно... До того ж, клуб продавав футболістів, як от Євгена Шахова. За ці гроші кожен був забезпечений і формою, і автомобілями. У побутову плані "Дніпро" був одним з лідерів вищої ліги. Проблема полягала в самому переході з одного чемпіонату в інший, в економіці і футбольній інфраструктурі. Хоча на собі я цього не відчув.

- Яким для вас видався перший суверенний чемпіонат в ігровому плані? До прикладу, у "бронзовому" поєдинку зі "Шахтарем" ви чомусь не зіграли...

- Я відновлювався після травми, а на моїй позиції виступав Тищенко. Якщо не помиляюся, саме він забив один з голів у ворота донеччан. А я пошкодив меніск, тож після операції Микола Павлов дав мені час на відновлення. Коли ж Тищенко вирушив шукати щастя в чемпіонат Ізраїлю, в мене з'явився шанс, і я його використав, ставши гравцем основного складу.

- За підсумками дебютного сезону "Дніпро" фінішував третім. Якою була вага першої української "бронзи"?

- Звісно, після "золота" союзного масштабу республіканська "бронза" важила в кілька разів менше. Але команда складалася, в основному, з молодих хлопців, для яких навіть це було в радість. Для футболіста перемога – завжди перемога, якою вона б не була. Нехай навіть "бронзова" на смак. Образливо лише, що ми потрапили в групу з "Динамо". В іншому ж випадку могли б і за чемпіонський титул поборотися.

- Донецький "Шахтар" ви тоді обіграли. Наскільки "гірники" початку 1990-х відповідали критеріям гранда?

- Також хороша була команда. Звісно, ні "Дніпро", ні "Шахтар" на той момент не дотягували до рівня своїх наступників у 2000-х роках. Це перш за все стосується фінансової бази. Настільки швидко, як футбол, не розвиваються жодна з галузей країни. Тому порівнювати важко. Легіонерами тоді навіть не пахло – ніхто такого терміну не знав. Та й контрактів не існувало. Це все перебувало у зародковому стані.

- Як правило, про перші чемпіонати доводиться чути негативні відгуки. Можливо, зможете відшукати якийсь позитив?

- Ну, все-таки багато класних футболістів було. Та й загальний рівень футболу був значно вищим, адже продовжували існувати спортивні школи. Навіть в невеликих містах виступали класні гравці. Чи не в кожній команді другої та першої ліги були люди, які завиграшки забивали 20 мячів за сезон. Зараз найкращі бомбардири забивають по 12-15 мячів. Відчуйте різницю. Ось в цьому й був тодішній позитив. Парадокс, та при економічному розвитку це все стало зникати, руйнуватися. А як діти тоді цікавилися футболом! Інтерес був щирим, не заради грошей...