Фоменко: Поведінку Девича не коментуватиму

Наставник національної команди, як з’ясувалося, стан ейфорії ніколи не переживає.

- Михайле Івановичу, розумію, що вам уже трохи набридло відповідати на запитання, пов’язані зі збірною…

- …Як сказати: ви, мабуть, помітили, що я людина небагатослівна, надаю перевагу відповідям коротким, по ділу. Розтікатися мислію по древу - то не моє… Веду то того, що язика особливо не напружую, навіть коли ваш брат журналіст стає надто настирливим… Ну, ну?

- Так ось, ви знаєте, що найближчими днями (трохи більше ніж за тиждень) у вас буде ювілей?

- Не зрозумів… Я тут одразу вирахував, скільки мені років, - на круг­лу дату якось не особливо тягне… Чи ви знаєте щось про мене таке, чого я не знаю?

- А я поясню! Два десятиріччя тому, 20 червня 1993-го… пригадуєте?

- (Після паузи). Та ні…

- Ех! Цього дня київське "Динамо", на чолі якого ви перебували, стало чемпіоном України - вперше у незалежній історії!

- Так, так, тепер зрозуміло, куди й до чого хилите… Так це давно було!

- Невже ви ніколи не згадуєте про той період? По суті, то ж була вершина вашої тренерської стезі!

- Ну, так, щоби дуже пригадувати, то не дуже пригадую… Я, вочевидь, скажу річ доволі банальну, проте все ж вважаю, що жити треба днем сьогоднішнім.

Насамперед тому, що така установка не дає людській душі розслабитися: сьогодні кожен із нас має багато проб­лем, тривог, тому розсіюватися ще й на якусь ностальгію… Не моє це…

Окрім того: ви вжили фразу "вершина кар’єри тренера", проте в мене ж був непоганий період у Грузії - повірте, вивести у вищу лігу СРСР команду "Гурія" з провінційного міста Ланчхуті, багато чого варте! Не набагато менше, ніж "золотий дубль" мого "Динамо" зразка сезону-1992/1993.

- А чи могли би пояснити мені (може, ще когось це зацікавить…), що відтоді змінилося? Маю на увазі, яку еволюцію пройшов футбол загалом і амплуа наставника (й клубного, й для збірних) зокрема?

- Якщо брати гру в цілому, то особливих змін не помітив: на мою думку, все основне сталося ще в середині 1970-х, коли відбувся т.зв. "тотальний футбол", а відтоді все рухається прокладеною колією. Іще: не мною помічено, що якісь міні-революції в грі трапляються винятково після чемпіонатів світу та Європи, іншими словами - нечасто.

Що змінилося? Швидше стало все (причому йдеться не лише про фізичний аспект: нині від гравців вимагається мислити скоріше), атлетичніше…

Щодо еволюції функції тренера клубної команди: даний аспект я би не хотів зачіпати, насамперед через те, що вже роками не маю стосунку до цього діла…

Про особливості роботи наставника збірної теж нібито не зовсім коректно з мого боку вести мову - я ж-бо тільки опановую для себе цей аспект, сам, можна сказати, вчуся, досвід здобуваю… Для мене тут особливо незвичним є те, що, трудячись у клубі, бачу підо­пічних ледь не щодня, а в збірній… самі розумієте.

До речі, можете відзначити такий момент: за останні 20 років трансформувалося те, що ФК по всьому світу вигризли у ФІФА право відпускати своїх виконавців до таборів національних команд іще на менш тривалий час! А це, звісно, ще більше ускладнює роботу моїх колег…

Що можу сказати на додачу? Нині тренери більше працюють із футболістами, більше проводять часу, більше спілкуються, причому не лише про суто ігрові моменти - спілкуватися треба про все!..

- …То це як: значить, спортсмени стали… раниміші, чи що?

- Інші. Нині ж у нас усе інше - держава, суспільство, відтак люди, принципи (моральні, етичні, професіональні). Солдафонство не пройде… Тим паче у збірній: я переконаний, що правило про батога та пряника в контексті футболістів національної команди категорично не спрацьовує! Категорично… Тут багато чого відмінного, тож доводиться ставитися до підопічних, маючи в руках винятково пряники.

- Отакої!.. Гадаю ТЕПЕР вам не складно це робити: базуючись передовсім на візуальному враженні, припускаю, що й ви за дві декади змінилися. Стали, сказати б, м’якішим, спокійнішим…

- Цілком із вами згоден (сміється)!! До слова: навіть у клубі жорстким тренер має бути не завжди, а час од часу, бо в зворотному випадку можна так зашкодити, що це стане непоправним.

- Іще трохи про "іншість": нині у вітчизняній національній команді є люди… назвемо їх "іншокровними": серб Девич, бразилець Едмар.

- Якщо ви слідкуєте за футболом, то мали би помітити, що ми тут у фарватері не перебуваємо, аналогічні тенденції легко простежуються чи не в кожній збірній.

- Простежуються… Я ось до чого хилю: один із "не наших" - Девич - "відкосив" од запрошення під національні прапори, натомість другий, випадково вийшовши в стартовому складі, був чи не найкращим у нас.

- Он як виходить: випадково Едмар зіграв, значить… А чому б це?

- Ну, бо в нас були проблеми з центром оборони, туди довелося відсунути Тимощука, тому на місце останнього ви змушені були ставити україно-бразильця.

- По-перше, неприїзд Девича не коментуватиму. По-друге, нічого випадкового в тренерському штабі збірної не допускається. Так, трапляються певні речі, спровоковані неочікуваними факторами, та невже ви гадаєте, що в нас усе наосліп: якщо немає того, то поставимо того?..

- Щиро вірю в продуманість вашої роботи: маєте реноме наставника насамперед системного, вимогливого до дисципліни. Чи не в цьому причина весняного ренесансу "синьо-жовтих"?

- То ви так провокуєте мене на порівняння з попередніми тренерами? Ні, не робитиму порівнянь, без коментарів, даруйте.

- Та все ж: восени мали пов­ний хаос та крах ідеалів, навесні - зовсім іншу команду… Бодай натякніть, де шукати пояснення!

- Жодних натяків: візьму це із собою…